У березні 2022 року на запрошення головного редактора літературного журналу «MITA BUNGAKU» проф. Маріо Кумекава, доцентка кафедри теоретичної та прикладної лінгвістики Євгенія Канчура підготувала та прокоментувала добірку українських віршів перших днів повномасштабного вторгнення.
Літературознавці Токіо переклали вірші Олександри Смілянської, Юлії Баткіліної, Настки Федченко й Тані Власової японською та супроводили публікацію українськими піснями за власним вибором. Наразі два примірники часопису вже в Житомирі й ми знайомимо студентів та викладачів Житомирської політехніки з публікацією та оригіналами віршів.
Музи не мовчать! Україна співає й малює, пише й читає вірші, друкує книжки.
Згадаймо перші, почуймо, як міста у облозі розмовляють одне з одним.
Наше слово – голос нашого незламного духу.
No.150 SUMMER 2022
Юлія Баткіліна (Харків)
25.02.2022
У передмістях нині ідуть бої.
Місто не спить, місто скликає своїх,
тихою піснею, сурмами, матюками,
ви колись чули, як матюкався камінь? –
Криками розтривожених немовлят…
Місто гарчить, бруківки його болять,
лається, огризається в сто горлянок,
в тисячі канонад.
Як воно зветься? Київ, Херсон чи Харків?
В кожному селищі чудища кров’ю харкають.
Небо не падає, небо тримають міцно,
крила залізні там затіняють місяць.
Кожна сльозинка стане його стрілою,
лють його добра,
вбивче його тепло.
Спи, моя крихітко,
спи, люлі-люлі-лю,
як я тепер ненавиджу і люблю…
Nastka Fedchenko (Київ)
5 березня о 11:25
Я — Охтирка.
Майже знищена, з розбитою ТЕЦ.
Мені страшно, холодно, боляче й гірко.
Та морок — ніщо проти вогню ваших сердець.
Я — Чернігів.
Поранений ворожими бомбами.
Але я показую не на мигах,
як російські окупанти стають органічним добривом.
Я — Харків.
Уже не пам’ятаю, як спати в ліжку.
На мене сипляться ракети крилаті.
Але про мій безкінечний опір колись напишуть книжку.
Я — Житомир.
У мене тут розбили лікарні і чомусь пологовий.
Але вусатий дядько на блокпосту поправляє комір,
він був на Світлодарці і не схибить, стріляючи в ворога.
Я — Львів.
Живу, пахну кавою і приймаю біженців.
Додаю трохи радості до тривожних снів.
Намагаюсь бути гостинним, усміхненим, ніжним.
Я — Тернопіль.
У мене все добре, допомагаю, чим можу, всім.
Раджу вірити в Армію, молитись і зберігати спокій.
І часом німію від того, як зараз багато у людях відваги й краси.
Я — Маріуполь.
Суне орда. Але твердо стоять найсміливіші в світі воїни.
Батько поклав на тіло вбитого Росією підлітка руки.
Господи, вороги ж горітимуть у пеклі за кожного!
Я — Київ.
Волонтерю, дивуюсь порожнім вулицям, ховаюся у метро.
Кілька разів на день сирена, аж захлинається, виє.
Але я стою. І стоятиму. Як тік, так і далі тектиме Дніпро.
Я — Дніпро.
До мене везуть поранених: традиційно шпиталь і Мечка.
Я знаю: у боротьбі зі злом завжди переможе добро.
Тому і далі спокійно збираю ліки, кров і теплі речі.
Я — Одеса.
У мене, знаєте, протитанкові їжаки кошерні.
Росіє, я б не радила тобі потикатися сюди, якщо чесно.
Хоча толоки збираються і роблять запаси коктейлів.
Я — Миколаїв.
Ворог вовтузиться, захопити робить спроби.
Але я сміюсь їм в обличчя. Я тримаюсь.
І «навчання» в Кульбакиному їм точно стануть уроком.
Я — Енергодар.
Вони навіщось воюють із атомною станцією.
Боже, визнай, коли ти селив на землі цих почвар,
то був дуже втомлений, злий і зовсім вимкнув раціо.
Я — Крути.
Трохи понад століття тому тут перемогли червоноармійці.
Ось знову була з росіянами потужна заруба.
Й українцям вдалося дуже добре помститися.
Я — Херсон.
Мене захопив ворог. І намагається подолати.
Мені лячно, серце б’ється швидко, але в унісон
із чоловіком, що тримає прямо перед загарбником український прапор.
Я — Україна.
У мене розбиті аеропорти, будинки й велика Мрія.
Я — той чоловік, що зупиняє танки, та бабця, що кричить про насіння.
Я — породілля, яка лежить у бомбосховищі і чує перший крик сина.
Мені болить втрачати Героїв. Я кожного ховатиму, стоячи на колінах.
Але імперія вже конає. Імперія впаде і зігниє.
А люди мої, мов двожильні. Такі вміють любити. І перемагають у війнах.
#вірші_від_настки
No.151 AUTUMN
Таня Власова
14.03.22
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я відтоді не пам’ятаю нічого.
і хоча досі здригаюсь, коли світає —
я нічого не пам’ятаю.
нічого не пам’ятаю.
я забула, як це — прислухатися до сирени.
бігти в підвал повз тих, хто біжить повз мене.
бачити, як дитинство перетікає у старість.
все це зовсім, на щастя, не запам’яталось.
ракети і бомби — не в фільмах, а поруч раптом.
перші розтрощені будинки і перші втрати.
я не пам’ятаю, чи був там страх, чи була сміливість.
не пам’ятаю, скільки ми плакали і про що молились.
не пам’ятаю, як від пожеж і вибухів було світло.
не пам’ятаю, як налякано роз’їжджались світом.
як містами їхали танки з кривавими написами.
не пам’ятаю нічого, хіба що лють і ненависть,
ненависть і лють, а іноді — ще тривогу.
і моя пам’ять відновиться тільки в день перемоги.
коли всі, хто поїхав, будуть вертатись додому —
пам’ять відновиться і буде відновлюватись ще довго.
коли в минулому залишиться все прокляте, усе жахливе —
я не забуду жодної ночі, жодної хвилини.
я не пробачу жодного пострілу, жодної смерті.
пам’ять моя відновлюватиметься міцно і вперто.
пам’ять моя все, що сталося, спрагло питиме.
я не забуду жодної дитини, пораненої чи вбитої.
поки наші міста відроджуватимуться із попелу,
я не забуду жодного крику, жодного погляду.
я не забуду жодного дня цієї весни.
я не забуду жодного дня цієї війни.
двадцять четверте лютого сталося вчора.
я з того ранку не забуваю нічого.
Таня Власова
22 березня
Отак переходимо через руїни, якими стали міста,
торкаючись стін будинків, розтрощених і вологих,
ступаючи по битому склу, ховаючись під мостами,
оминаючи мертвих людей обабіч дороги.
Переходимо дорогами понівеченими і розбитими,
переходимо коли вибухає, горить, гуде.
Тягнучи за собою валізу з тим, що встигли схопити,
залишаючи вдома улюблену чашку і дорогих людей.
Приймаючи щохвилини рішення непросте,
переходимо і проклинаєм страшних гостей.
Вивозячи із країни своїх дітей,
народжуючи у країні своїх дітей.
Виючи від сирени, в тумані і каламуті,
переходимо від страху до невимовної люті.
Ховаючись від ракети небесних танців,
ховаючи тих, хто не вижив, але не здався.
Схожі тепер один на одного, як двійнята,
чекаючи дня, коли можна буде всіх обійняти,
тримаючись разом, пишаючись нашим військом,
ми переходимо на українську.
